Ньюйорківці полюбляють казати, що їхнє місто ніколи не спить. Натомість нині дійсність цілком протилежна. Нью-Йорк спить. У цьому місті, як і в усій Америці та Європі (а насправді в усьому світі), люди сидять удома, нервують і думають про невідоме майбутнє та про смерть, пише для "Тижня" Олександр Мотиль
Про смерть ми тут думати не звикли. Війни в Афганістані й Іраку далеко, жертв у них мало. Велике потрясіння востаннє сколихнуло місто ще в 2001-му, коли відбулися теракти; в них загинуло 2606 людей, але відтоді минуло аж 19 років, тому ця історія давня й майже забута.
Наше нормальне довірусне життя передбачало постійний рух, неймовірну кількість культурних і кулінарних спокус та необмежених можливостей. Хто міг би спати за таких умов?
А тепер тут панує суцільна тиша. Сидимо по хатах, дивимося телевізор, черпаємо інформацію та спілкуємося через інтернет – тобто живемо ерзац-дійсністю – і боїмося того, що буде, що може бути й чого вже не буде ніколи.
Мої колеги-професори, як і я, викладають онлайн. Звикаємо до іншого способу навчання, але сумуємо за живим спілкуванням зі студентами. Говорити в екран – не те саме, що розповідати перед аудиторією. Це наче якась калька, несправжнє викладання. Коли повернемося до наших залів, коли знову побачимо живі емоції студентів? Хтозна. Поки що університети скорочують бюджети. До того ж ніхто не знає, як поводитиметься вірус восени.
Читайте також: 12 трендів найближчого майбутнього: яким буде світ після коронавірусу
Нью-Йорк став епіцентром коронавірусу в США. Згідно зі статистикою, 3 квітня в Америці вже було зафіксовано понад 400 тис. випадків зараження та 12857 смертей. У Нью-Йорку – 74601 випадків і 3554 смерті – тобто понад 20% випадків і 25% смертей. Тиждень-два тому наш рейтинг був набагато вищим. І в цих перегонах Нью-Йорк став, як ми любимо казати, No.1. Решта Америки нас тепер доганяє. Чи це добре? Не думаю.
На пік пандемії в США чекають за два-три тижні. Проте в Нью-Йорку вірус почався раніше, а отже, мабуть, швидше й затихне. Але що далі? Що буде після всіма очікуваного піку? Невідомо.
І це дивно, навіть дуже дивно, бо ми, ньюйорківці, звикли все знати, керувати ситуацією та бути панами. А тепер доля хоче зробити нас неуками й рабами. Яке зухвальство!
А до всього додається також страх перед другою хвилею вірусу, яка має неодмінно прийти за кілька місяців після "перемоги" над першою. Загалом багато кому зараз спадає на думку, що живемо у стані війни, із тією лише відмінністю, що ворог наш невидимий, а цілковита перемога може ніколи не настати. Бо тепер уже знаємо: будуть також інші віруси. Коронавірус – просто перший. Тому війна триватиме.
Видивляємося на статистику. Америка вже випередила інші країни щодо кількості випадків захворювання. Проте тут тільки 742 випадки на мільйон населення. В Іспанії – 2518, в Італії – 1906, і навіть у прогресивній Німеччині – 1025 випадки. А може, їх також доженемо? Може, тут зараз тільки початок? Хтозна.
Читайте також: Парадокс історичного центру української діаспори в Нью-Йорку
Черпаємо також якесь задоволення із того, що найвища смертність – майже 97% – серед людей із серйозними хворобами серця й легень. Тобто вірус не рубає всіх поголовно, він вибірковий, що трохи втішає – звичайно, за умови міцного здоров’я. Хоча й тих 3%… трохи забагато, щоб почуватися комфортно. Усе-таки смертність від звичайного грипу становить тільки 0,1%, а 3% – це ж у 30 разів (ого!) більше. Якось малообнадійливо.
Українська діаспора, як і решта міста, притихла. На щастя, більшість установ на українському "даунтауні" – церкви, музей, банки, молодіжні організації, наукові установи – мали б вижити. Українці тут є власниками будинків, у яких ці установи розташовані, тому хоч доходи і призупинилися, видатки також незначні. Бо в Нью-Йорку, як і всюди, найбільше потерпатиме малий бізнес, а саме його в українському районі майже немає.
На противагу Європі, з якої кількасот тисяч українців повернулися додому, про випадки повернення в Україну ньюйорківських українців я не чув. Отже, є сподівання, що наша діаспора виживе. Але коли до неї повернеться нормальне, звичне життя? Невідомо.
Проте завершити хочеться все ж оптимістично.
В 1950 році на екрани вийшов чудовий фільм режисера Еліа Казана "Паніка на вулицях" (Panic in the Streets). Сюжет такий. У Новому Орлеані поліція розшукує зараженого легеневою чумою ґанґстера Блекі (якого грає знаменитий українець-актор Джек Пеланс). А той утікає, бо думає, що справа кримінальна, – і заражає інших. Довкола паніка, карантин і страх, яким протистоїть офіцер Міністерства охорони здоров’я США Клінтон Рід (його грає Річард Відмарк). Після численних перипетій Блекі впіймають, а чуму знищать. І Новий Орлеан стане звичним Новим Орлеаном.
Тому вірю, що й у нас буде гепіенд – ось тільки не знаю, чи закінчити ці міркування зараз крапкою чи знаком запитання…
