Ціна пасивності: чому Захід має боротися за Білорусь

Білоруське громадянське суспільство з надзвичайною відвагою та наполегливістю щоразу новими великими мирними демонстраціями протистоїть автократії маніпулятора виборів Олександра Лукашенка. Однак зростає небезпека, що народне повстання зазнає поразки через посилення режимом репресій і власну втому, що колись таки настане, пише для "Тижня" Ріхард Герцінґер

Зараз Лукашенко та його покровитель Володимир Путін практикують комбінацію із цілеспрямованих репресій і вичікування втрати енергії масового протесту. Лідерів демократичного руху виштовхують у вигнання з надією цей рух дезорієнтувати й розвалити. Путін, без підтримки якого Лукашенка вже не був би при владі, застосовує в Білорусі той принцип, який виявився дієвим для збереження диктатури у Венесуелі: неухильно стояти на боці диктатора й ні на йоту не поступатися вимогам демократичної опозиції. У Венесуелі Кремль вимусив автократа Мадуро встояти, коли той уже був готовий утекти. І хоча його становище певний час здавалося безнадійним, Мадуро таки зміг зміцнити свою владу, тоді як опозиція глибоко деморалізована.

Читайте також: Допомогти Білорусі: що має зробитим ЄС і чому ключову роль відіграє Україна

Деякі західні спостерігачі прогнозували, що Путін не ризикне підтримувати такого дуже ослабленого деспота, як Лукашенко, а натомість шукатиме кращої альтернативи. Зокрема, тому, що білоруського автократа у Кремлі однаково постійно вважали ненадійним союзником. Однак як було в Сирії? Там диктатор Асад однією ногою вже майже був у прірві, але масивне втручання Росії уможливило йому повернення територій. Відтоді численні західні аналітики сподіваються, що Путін дасть упасти сирійському автократові, якого він засадничо зневажає. Досі нічого такого не сталося.

Звісно, ситуація в Сирії та Венесуелі багато в чому відмінна від білоруської. Утім один принцип діє для цих країн рівною мірою: рятуючи шкуру ослаблених деспотів, Кремль перетворює їх на слухняних маріонеток. Лукашенко, який збереженням своєї влади завдячує тільки Кремлю, стає для Москви поступливим виконавцем вимог та ідеальним реалізатором її великоросійських імперських амбіцій.

Хоча зараз і немає ознак, що протест білорусів вдасться цілковито придушити, а Лукашенкова автократія колись зможе функціонувати, як це було до повстання, однак для такого радикального відкату є принаймні два "класичн" історичні прецеденти. У Китайській Народній Республіці 1989 року з вимогою демократичних реформ на вулиці вийшли мільйони громадян, доки режим не розгромив протест надзвичайним насиллям. Цим тоталітарна комуністична партія забезпечила собі десятиліття неподільного панування, дедалі зміцнюючи власні позиції. Примусовим включенням Гонконґу Пекін продемонстрував свою рішучість і безцеремонність. Від повноцінного гонконґівського демократичного руху, що був ще кілька місяців тому, уже практично нічого не залишилося.

Читайте також: Росія повторює свої помилки й ризикує втратити Білорусь

У 2009 році іранському режимові вдалося розпорошити масове повстання проти фальсифікації президентських виборів. Відтоді про серйозну опозицію владі там більше не йдеться. Путін і підтримувані ним автократи, очевидно, скористалися цими прикладами як зразком, особливо зважаючи на те, що в обох випадках обійшлося без серйозної реакції на це з боку Заходу. І хоча немає певності, що Путін і Лукашенко готові застосувати в Білорусі насильство такого масштабу, але на цю можливість потрібно зважати, адже найновіший випадок із отруєнням Олексія Навального продемонстрував, що в сумнівній ситуації путінська система готова на будь-які страхіття. Окрім того, це також показує, наскільки менш винахідливим і гнучким є володар Кремля, ніж про нього думають численні західні політики й експерти. Він натомість значною мірою прогнозований: єдині справді доступні йому стратегічні засоби – це насильство та залякування. І проти цього Заходові нарешті час відповідно стратегічно підготуватися.

Наскільки хотілося б, аби білоруський демократичний рух переміг, настільки ж малоймовірним є те, що йому вдасться це лише власними силами. Захід має переконливо дати зрозуміти Лукашенкові та Путіну, що знищення цього руху матиме для них якнайважчі політичні й економічні наслідки. Досі плановані заходи протидії недостатні для того, щоби стримати Путіна та його підзахисного Лукашенка. Не слід мати надмірні надії і на США: Дональд Трамп применшує роль свого ідола Путіна в Білорусі та в замаху на Навального.

Усі вільні демократії мають усвідомити, що кожна поразка демократичних рухів будь-де на цій планеті становить пряму загрозу їхньому власному існуванню. Пасивність Заходу заохочує авторитарні режими до подальшого поширення їхньої моделі панування. Вони не зупиняться доти, доки цілковито не зметуть з лиця землі плюралістичну демократію. Тому демократії повинні терміново зробити захист демократичних прагнень у всьому світі пріоритетом своєї зовнішньої політики. Для цього потрібно заснувати глобальний дієвий форум демократій, на якому вони координуватимуть свої відповідні дії. Адже ми живемо в час всесвітньої системної конфронтації між демократією та авторитаризмом. Шанс вистояти в ній демократичні нації мають, лише якщо об’єднаються.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube