Існують чотири класичні моделі системи охорони здоров’я. Кожна з них має свої переваги та недоліки
Це приватна модель, соціальне страхування, універсальне покриття або універсальний доступ до медичних послуг та модель Семашка. Проте вже не існує жодної країни в світі, яка б мала лише одну з цих моделей. Кожна з них має свої переваги та недоліки.
Так припустимо улюблена тема для маніпуляції – це запровадження страхової медицини, або приватна модель охорони здоров’я. Така модель існує в США. Вона дозволяє побудувати якісну та сучасну систему. Більшість передових технологій в медицині запроваджені саме в ній, однак при цьому США витрачає більше 12% ВВП на систему охорони здоров’я, що є найбільшим показником в світі, проте не досягаючи найкращих показників тривалості життя чи задоволеності населення системою, тобто відповідної економічної ефективності цих витрат. В абсолютних величинах цей показник в 2019 році склав $11 072 витрат на людину в той час як Україна витратила $170 на людину в 2016 році.
Запровадження приватної моделі потребує високого економічного розвитку країни та відповідного показника купівельної спроможності населення, оскільки наявність медичного страхування залежатиме від кожного громадянина окремо і його здатності заплатити за нього.
Більшість європейських країн, таких як Великобританія, Італія, Іспанія, Швеція запровадили систему універсального покриття медичними послугами або універсального доступу до медичних послуг. Вона фінансується за рахунок податків, які держава утримає з громадян, а кошти розподіляються єдиним закупівельником (Національною службою здоров’я), який їх сплачує за кожного окремого громадянина якщо той звернувся за медичною допомогою в комунальні чи приватні медичні заклади за заздалегідь встановленими тарифами, вказаними в контрактах між Національною службою здоров’я та медичним закладом.
Читайте також: Український лікар, який повернувся з Італії: Між нашими системами охорони здоров’я – прірва
Однак наявність такої системи як основної в країні не виключає наявність медичного страхування у тих, хто самостійно спроможний його забезпечити. Універсальне покриття медичними послугами всіх громадян одна з цілей сталого розвитку, задекларована Організацією об'єднаних націй.
Проте така система має недоліки. Перш за все — це перевантаженість системи охорони здоров’я. Кожен громадянин може отримати практично будь-яку медичну послугу, а заплатить за це держава. Тому потреби пацієнтів ростуть, а ресурси держави лишаються практично незмінними. Це призводить до великих черг. В середньому в Великобританії в останній момент щорічно відміняється 16 000−18 000 операцій через перевантаженість лікарень та нестачу ліжок.
Іншою проблемою є те, що при такому широкому доступі до медичних послуг важко проконтролювати їх якість, оскільки користуються послугами пацієнти, а платить за це національна служба здоров’я. Так чому ж універсальне покриття медичними послугами є найкращим рішенням, попри те, що воно не ідеальне, а дорожче насправді не означає якісніше?
Всесвітня організація охорони здоров’я розглядає універсальний доступ до системи охорони здоров’я (UHC) як ключ до забезпечення здоров’я та добробуту для всіх людей у будь-якому віці, і визначає його основною метою для всіх країн як досягнення справедливих та стійких результатів у галузі охорони здоров’я.
Яскравою ілюстрацією готовності систем охорони здоров’я до надзвичайного виклику, стала пандемія COVID-19. Такі країни як Сінгапур чи Гонконг з ефективною моделлю універсального доступу виявилися краще підготовленими, тоді як США інвестуючи великі ресурси в приватну систему охорони здоров’я не змогла ефективно відповісти на виклик.
Іншою суттєвою відмінністю універсального покриття та медичного страхування є необґрунтовано завищені ціни, які виставляють лікарні страховим компаніям.
В США було проведено дослідження, яке описувало витрати страхових фондів в різних містах та порівнювало ці витрати з державною програмою Medicare. Medicare — це державна програма США, яка покриває фінансові витрати на медичні послуги для літніх людей.
Цікавою знахідкою дослідження стало те, що там, де Medicare платило меншу ціну за послуги, страхові компанії значно переплачували. Причина цього в тому, що Medicare, як загальнодержавна програма, має право диктувати ціни лікарням, у той час як страхові компанії змушені домовлятися з кожною лікарнею окремо. Це призводить до того, що вони сплачують більше по більш розширеним прайс-листам. Ця різниця виникає тому, що в рахунки для страхових компаній лікарні включали більший набір непотрібних діагностичних тестів та маніпуляцій.
Це дуже типова тенденція притаманна багатьом медичним закладам або лікарям, і її цікаво описує в своїй книзі Менше медицини, більше здоров’я доктор Гілберт Велч. Така ситуація була і з системою Medicare, однак вони помітили застосування надмірного лікування і змінили стратегію, але з приватною медициною інша ситуація.
Різниця в кількості обстежень та процедур, за які змушені платити страхові компанії, відрізняється від однієї лікарні до іншої. Але загалом вартість медичного обслуговування нагадує вартість продуктів харчування — загальна сума залежить від ціни кожного товару та від того, скільки товарів ви отримаєте.
Читайте також: Потрібно 11 мільярдів: міністр охорони здоров'я назвав конкретні цифри для порятунку української медицини
Уявіть, що в місті, в якому ви живете, знаходиться лише один супермаркет. Одного дня він може підвищити ціни, не ризикуючи при цьому втратити покупців. Ви просто будете змушені платити більше, ніж платять ваші друзі за ті самі товари в іншому місті. Те саме стосується лікарень. Дослідження показало, що ціни на лікарні на монопольних ринках в середньому на п’ятнадцять відсотків вищі, ніж у містах, де є чотири та більше лікарень.
Чим більше лікарня, тим у неї більше можливостей краще організувати процеси, застосовувати краще налагоджені, якісні та менш марнотратні медичні послуги. Але чим більша лікарня, тим більше у неї можливостей диктувати підвищені ціни.
З такої монопольної ситуації при системі медичного страхування існує декілька виходів — можна встановлювати граничні ціни на медичні послуги (що і роблять деякі країни), поділити лікарні на більш маленькі, що не є реалістичним або використати єдиного платника за медичні послуги по всій країні. Це і є перевагою моделі організації охорони здоров’я з універсальним доступом.
Одна з головних цілей системи охорони здоров’я — це її доступність. Мається на увазі як фінансова доступність, так і фізична. В нинішній ситуації в Україні для великої частини населення витрати пов’язані з необхідністю лікування є катастрофічними, що призводить або до необхідності залазити в борги, або до відмови від лікування.
Висновок, до якого можна прийти переглянувши результати дослідження та порівнявши моделі страхової медицини та універсального доступу до медичних послуг: єдина річ, яку не стимулює медична галузь — це надання якіснішої, більш глибокої медичної допомоги. При системі страхової медицини лікарні отримують фінансову винагороду або за те, що виконують більше процедур або за забезпечення монопольної влади. У системі оплати за послугу — системі оплати лікарям та лікарням за таблетки та процедури — насправді немає місця наданню допомоги з найкращим сервісом, якістю та ефективністю.
Ось чому система універсального доступу до медичних послуг з єдиним платником, яким зараз в Україні є НСЗУ, краще, звісно, за умови контролю якості надання медичної допомоги. Але для цього мають бути спроможні та незалежні інституції, які побудовані за принципом втілення стратегії розвитку системи охорони здоров’я та дотриманням пацієнт-орієнтованого підходу.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
