Показовою виходить історія з фінансуванням культурних інституцій. Вірніше – з потенційним урізанням цього фінансування, що його пропонує Кабмін. Показовою, проте не такою вже й несподіваною. Думаю, для опонентів сьогоднішньої влади немає нічого дивного в такому ставленні очільників країни до культурних інституцій (державних культурних інституцій!).
Все від початку очікувано й передбачувано. Звісно, рік тому навряд чи хто міг передбачити пандемію, карантин та фінансову кризу. Але про те, що для нової влади, яка тріумфально зайняла міністерські та депутатські крісла, культурна сфера не буде пріоритетною – говорили всі, хто бодай іноді говорить про культурну сферу. Зрозуміло було, що на українську культуру яка-небудь пандемія так чи інакше знайдеться, пише Сергій Жадан в блозі для сайту "Радіо Свобода".
Не те, щоби саме ця влада була аж такою "некультурною", і не те, аби я тут закликав схилятися до теорії змови й вбачати за теперішніми маневрами Кабміну руку Кремля. В цій історії незвичний вигляд мала скоріше культурна політика попередньої влади, котра несподівано для всіх почала системно підтримувати державні культурні інституції, на зразок Держкіно, Інституту книги чи УКФ. Ключовим словом тут, звісно, є слово "системно", оскільки за останні роки згадані вище структури почали справляти враження справді серйозних гравців, чия діяльність відразу ж спричинила пожвавлення культурно-мистецьких процесів. Головне, що за всім цим дійсно вбачалася системність і робота на перспективу.
Читайте також: Уряд не відмовився від руйнівних планів зі знищення культури – В'ятрович
Під час Маршу ветеранів війни України з Росією у День Незалежності, який був організований у відповідь на скасування президентом України Володимиром Зеленським військового параду. Київ, 24 серпня 2019 року
Під час Маршу ветеранів війни України з Росією у День Незалежності, який був організований у відповідь на скасування президентом України Володимиром Зеленським військового параду. Київ, 24 серпня 2019 року
Обмовка Зеленського і відсутність стратегії
На цьому тлі слова чинного президента про те, що йому не вистачає часу думати стратегічно, були дуже знаковою обмовкою. В теперішньої влади справді немає стратегії. Більше того – не було її від початку. Відповідно, завтра на неї теж навряд чи варто чекати. Попередній міністр культури, котрий обіцяв минулого року представити певні культурні цінності, якими б мала керуватися влада, так нічого за великим рахунком і не представив. Офіційна позиція держави коливається між бажанням сподобатися електорату й бажанням сподобатися інвесторам. Про яку стратегію тут може йтися – просто незрозуміло. Саме тому пропозиція Кабміну наполовину зрізати витрати на культуру цілком вкладається в нову політичну парадигму.
Справа тут навіть не в пандемії. Всі ж розуміють, що у нас починаються проблеми, зокрема фінансові, і від деяких речей так чи інакше доведеться відмовитись. Тим більше, ніхто, гадаю, не заперечує необхідність протидіяти пандемії, допомагати співвітчизникам, виявляти солідарність та взаємопідтримку. Просто те, з якою легкістю уряд запропонував позбавити нашу горопашну культурну сферу засобів до розвитку та продукування тих таки цінностей, про які говорилося попереднім міністром, вкотре підкреслює, що для теперішньої влади всі ці культурні установи та програми – просто надлишкові статті витрат, надбудова, функціональна та естетична функції якої лишаються до кінця незрозумілими, а тому відмовитися від яких можна в першу чергу.
Ну справді – не відмовлятися ж нам від фінансування міністерства внутрішніх справ? Хоча, якщо запитати серйозно – а чому, власне, не можна зменшити фінансування МВС? Але в МВС забирати страшно, а в Мінкульту – не страшно. Тому логічно, що гроші забираються саме в митців. Вони й за більш спокійних часів вважалися фріками та неробами, що зручно вмостилися на шиї згорьованих електоральних мас, а вже коли всім стало погано, уявити, що мистецтво далі буде дотуватися з державних комор – просто неприпустимо. Коли погано всім – мистецтву повинно бути найгірше. Коли говорять антикризові менеджери – мистецтву краще помовчати.
Потрібно припинити ставитись до своєї країни як до гетто
Все це, звісно, зовсім неспівзвучно з Шевченківською промовою президента, під час якої він цілком доречно вжив фразу, яку традиційно приписують Черчиллю, про те, що ми, мовляв, воюємо саме за культуру: за всі ці театри, бібліотеки й кінотеатри. Аж ось виявилося, що нічого подібного – воюємо ми, як і раніше, невідомо за що (оскільки війна в голові нашого президента вже завершилась), тому культурою можна й пожертвувати. Навіть не так – тому в першу чергу можна пожертвувати культурою.
Читайте також: Спільний культурний простір країни – передумова її виживання
Багато хто не помітив змін, що відбулися від 2014 року з тієї простої причини, що не сильно переймався цим
І мушу сказати ще одну річ, для тих громадян України, які, реагуючи на заяви про можливе урізання державного фінансування культури, радісно потирають руки – мовляв, немає там чого фінансувати. Все одно там дерибаниться бюджет, все одно кошти виділяються не тим і не так, все одно українська культура, що фінансується українською державою, не може вважатися українською апріорі (є, є такі громадяни, повірте мені, більше того – їх зовсім немало). Мені здається, багато хто з нас не помітив змін, що відбулися в житті країни від 2014 року з тієї простої причини, що не сильно переймався цим самим життям. Звідси – ось оце традиційне українське дистанціювання від держави, перекладання на неї всіх своїх бід та негараздів, постійні нарікання й тотальний скепсис упереміш із не менш традиційним для нас сарказмом.
Натомість той, хто справді намагався цій країні останніми роками допомогти, не міг не помітити скільки всього встигло змінитися. І тому сьогоднішня спроба обрубати фінансування культури – це не про когось стороннього, не про когось обраного й недоторканого, це – про наше спільне культурне життя, те життя, яким (так-так, попри весь скептицизм та іронію) живуть сьогодні мільйони українців. Це про майбутні фільми, про майбутні вистави, про майбутнє бібліотек та фестивалів. Можна вважати це розвагами в межах гетто. А можна просто припинити ставитись до своєї країни як до гетто. Останнє, звісно, складніше. Але більш чесно.
